terebovlyanschyna@i.ua - для тих хто хоче поділитися цікавим про Теребовлянщину Головна | Мій профіль | Вхід| RSS
Ми в соціальних мережах
Головна » 2011 » Січень » 20 » Засідання оргкомітету з підготовки та відзначення в районі Дня Соборності
22:11
Засідання оргкомітету з підготовки та відзначення в районі Дня Соборності
19 січня заступник голови райдержадміністрації В.Шафранський провів засідання організаційного комітету з підготовки та відзначення в районі 92-ї річниці Соборності України та 93-ї річниці трагедії під Крутами. В ході засідання узгоджено план підготовки та відзначення даних дат, зокрема в м.Теребовля урочистості (урочиста академія та святковий концерт) відбудуться 21 січня 2011 року о 14.00 год. в приміщенні районного будинку культури. Також делегація Теребовлянського району візьме участь в урочистостях з нагоди 92-ї річниці Соборності України на кордоні з Хмельницькою областю в Густинському районі.
Трішки історії. День Соборності.
День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 р. Процес об'єднання України завершився 22 січня 1919 р.
Сьогодні, на дев'ятнадцятому році Незалежності, проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву "синдром Збруча", однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт возз'єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному.
На полях Першої світової війни відбувалося братання Українських січових стрільців, що воювали у складі війська Австро-Угорщини, та українців-вояків армії Російської імперії. Згодом усвідомлена необхідність єдності змусила українські західні регіони до проголошення самостійності з метою возз'єднання з Українською Народною Республікою.
1 січня 1990 р. жителі багатьох населених пунктів по дорозі між Києвом і Львовом утворили живий ланцюг, відзначивши цю історичну дату. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 р.
І ось події 2004-2005 років: політичні скандали та фальсифікації, розділення понять Схід і Захід, сепаратистські настрої Донбасу та сміх на тему ПІСУАР там, де треба плакати.
Сьогодні час згадати, як було досягнуто єдності тоді, 22 січня 1919 р.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об'єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 07.11.1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: "Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: "Скажіть одверто – хочете вирізати панів?" – "Хочемо будувати Українську державу", – відповів я здивований".
23.11.1918р. уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об'єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: "Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об'єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю".
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – "передвступний договір" "про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про "непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду "прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку". Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: "По лінії з'єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!" Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз'єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз'єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:
УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 22 СІЧНЯ 1919 Р.
"Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року. м. Києві"
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі". Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті "Соборна Україна", яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду "Україна – Русь".
Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров'я.
На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані "клини", де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 р. вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.
Голова благодійного фонду "Україна-Русь" Ростислав Новоженець зазначає: "Українці повинні знати свою історію, історію правдиву. Українці цієї історії не знають. Одні вважають, що соборність – це поширення християнства по Україні, інші, що це єдність між Сходом і Заходом, але хто скаже, що це об'єднання всіх етнічних українських земель? Головне завдання цієї карти – дати пізнання сучасним українцям про славні сторінки нашої історії 90 років тому. Карта допоможе оцінити сучасникам, молодому поколінню Акт Злуки".
Битва під Крутами.
Битва під Крутами відбулася 29 січня 1918 року поблизу селища Крути, на малій залізничній станції на відстані 130 кілометрів на північний схід від Києва Битва тривала близько 5 годин і закінчилася поразкою українських загонів, які захищали підступи до Києва. Як така, битва не мала вирішального значення в перебігу військових дій, однак вона набула особливого значення у свідомості багатьох завдяки героїзму загону української молоді, які загинули біля Крут. Під час поховання юнаків на Аскольдовій горі в Києві М.Грушевський назвав їх героями, Павло Тичина присвятив цьому героїчному вчинку свій вірш. Довгі роки історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній так і у вітчизняній історіографії. У 2006 р. на місці битви встановили пам’ятник і на 80-ті роковини випустили пам’ятну гривню.
Із проголошенням незалежності Центральною Радою УНР 07.11.1917 р. Україна знаходилася в фактичному стані війни з Більшовицькою Росією після приходу до влади уряду Володимира Леніна. У своєму "маніфесті до українського народу" Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не могла змиритися з існуванням незалежної України, і що планами більшовиків було поширення революції також на її терени. Справді, вже 12 грудня 1917 р. всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в середині грудня почала надходити військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під керівництвом Антонова-Овсієнко від 20 до 30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Хоча й загін було найменовано Східним фронтом, його кількість складала трохи більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.
Тим часом з майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 року, до січня 1918 кількість військ, вірних УНР, зменшилася до близько 15 000 чоловік по всій країні. Низка істориків звертають увагу на низький моральний стан українських військ, втомленість від війни, а передусім – на відмінну систему революційних агітаторів в складі більшовицьких військ, яким вдавалося схилити на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР була велика кількість більшовицьких прихильників по всій країні і навіть в Києві. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР також було більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке однак вдалося придушити. В такому становищі майже єдиною надією і опорою Центральної Ради була патріотично настроєна студентська молодь Києва, і були зроблені конкретні кроки для залучення її для захисту столиці України.
Формування загонів. Вже в IV Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців.
11 січня 1918 р. газета «Нова Рада» видрукувала таке звернення до «До українського студентства»:
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»
Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином, вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.
26 січня прийшло повідомлення від загону юнкерів Аверкія Гончаренко з-під Бахмача, що вони негайно потребують допомоги проти наступаючих загонів більшовиків. Переважна більшість студентів не мала ніякої військової підготовки – швидко сформовані дві сотні не мали достатньої амуніції і навіть були погано озброєні. Однак для однієї сотні (116 чол.), яку відправили до Бахмача, відрядили потяг, і вже 28 січня 1918 р. вони дісталися від Бахмача до Крут, де було вирішено зайняти оборону.
Хід битви. В Крутах студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів вздовж залізничної колії і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів, та 16 кулеметів. Наступного ранку 29 січня 1918 р. загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які вели обстріл наступаючих більшовиків. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Битва затягнулася на декілька годин, і на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова. З боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.
Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу, – настала небезпека оточення, і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням С.Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.
Росіяни, або не хотіли, або швидше за все не могли наздогнати основні сили, і продовжувати наступ на Київ того ж дня (залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах). В сум’ятті битви в полон потрапила розвідувальна рота (близько 30 чоловік) коли більшовики вже оволоділи Крутами. За свідченнями очевидців, з 27 полонених спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.
Вже в березні 1918 р. після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, було вирішено переховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. 19 березня 1918 р. тіла 17 студентів було перевезено до Києва і там відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним.
Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих – від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі: Сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Коран, М.Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський.
Пам'ятник героям Крут було урочисто відкрито у селищі за участі Президента України Віктора Ющенка.
